«Заперечення смерті» — концепт Зіґмунда Фройда, відомий з його есею «Наше ставлення до смерті», написаного 1915 року.

Стрічки Лава Діаса асонують із стрічками Антоніоні і Тарковського, підтверджуючи те, що, взаємодіючи із суспільством, суб’єкт не проходить майже ніяких трансформацій.

Ми віримо, що вільні, але ми — статеві органи капіталу.

А філософом я називаю того, хто знаходить рішення, обов’язково унікальне, проблеми, яку він переформулював уже тим, що доклав зусиль для її вирішення.

Ми утверджуємося поза межами акції й реакції.

Білі отці казали нам: «Я думаю, отже, я існую»; а чорні матері в кожній з нас, поетеси, що шепочуть у наших снах, казали інше: «Я відчуваю, отже, можу бути вільною».

Роль інтелектуала полягає в тому, аби боротися з тими формами влади, чиїм об’єктом і водночас інструментом він є.

Не в наших силах вимагати від розуму провести нас крізь безодні абсурду.

Чому байдужість усе більше й більше стає панівною позицією нашого життя, яку лише зрідка переривають дикі повстання, що нічого насправді не змінюють?

Тепер я хочу обговорити теорію Сартра про ангажовану літературу та висловити певні судження про його майстерність як романіста.